Супровід дітей з особливими освітніми потребами

Нормативні документи

Про організацію інклюзивного

навчання у загальноосвітніх

навчальних закладах

https://drive.google.com/file/d/0B4iL_mdrivUTdWdOanpwTWMxcVE/view?usp=sharing

Про організацію психологічного

і соціального супроводу в умовах

інклюзивного навчання

https://drive.google.com/file/d/0B4iL_mdrivUTVnpwaDdHd2NXOTA/view?usp=sharing

П О С Т А Н О В А                    від 15 серпня 2011 р. N 872
                           

Про затвердження Порядку
                організації інклюзивного навчання
              у загальноосвітніх навчальних закладах  

https://drive.google.com/file/d/0B4iL_mdrivUTV0JMV3lveTVrTXc/view?usp=sharing

Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 346 і від 14 червня 2000 р. № 963

https://drive.google.com/file/d/0B4iL_mdrivUTNXFGRUVtQTZSeVk/view?usp=sharing

Відмінності розвитку та навчальної діяльності дітей з особливими потребами в процесі навчання.

Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку.

Діти з особливостями (порушеннями) психо­фізичного розвитку мають відхилення від нор­мального фізичного чи психічного розвитку, зу­мовлені вродженими чи набутими розладами.

Залежно від типу порушення виокремлюють такі категорії дітей з:

•  порушеннями слуху (глухі, оглухлі, зі зни­женим слухом);

•  порушеннями зору (сліпі, осліплі, зі зниже­ним зором);

•  порушеннями інтелекту (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку);

•  мовленнєвими порушеннями;

•  порушеннями опорно-рухового апарату;

•  складною структурою порушень (розумо­во відсталі сліпі чи глухі; сліпоглухонімі та ін.);

•  емоційно-вольовими порушеннями та дітей з аутизмом.

Розрізняють:

• вроджені розлади, спричинені порушенням внутриутробного живлення плоду, гормональними розладами, резусною несумісністю груп крові матері та дитини, шкідли­вим впливом на плід генетичних факторів, інтоксикацій, інфекцій, травм, впливом медичних препа­ратів, алкоголю, наркотичних та отруйних речовин;

• набуті порушення зумовлені переважно різ­номанітними шкідливими впливами на організм дитини під час народження та в наступні періо­ди розвитку (механічні ушкодження плоду, тяжкі пологи, пологова асфіксія, крововиливи в мозок, інфекційні захворювання тощо).

Навчання та виховання дітей з порушення­ми психофізичного розвитку здійснюється з ура­хуванням особливостей їхнього розвитку, вико­ристанням специфічних заходів та організаційних форм навчальної роботи, залежно від характеру розладу.

Діти з порушеннями опорно-рухового апарату.

Порушення опорно-рухового апарату виника­ють внаслідок певного захворювання, що призве­ло до розладу рухових функцій (наприклад, ди­тячий церебральний параліч у важкій формі, роз­сіяний склероз, захворювання кісток), унаслідок травми хребта або ампутації. Діти з порушення­ми опорно-рухового апарату відчувають труднощі під час пересування, користуються різноманітними допоміжними засобами: інвалідними візками, милицями, тростинками чи «ходунками».

Травма хребта. Деякі важкі переломи хребта спричиняють  ушкодження спинного мозку, який відпові­дає за рухову активність кінцівок, внаслідок чого відбувається їх параліч. Хребет може бути зламаний в різних місцях, тож наслідки травми, залежно від того, яка частина спинного мозку ушкоджена і якою мірою, можуть бути різними. Параплегія: спинний мозок травмовано нижче шийного відділу, відтак, у людини вражена ниж­ня частина тіла й ноги, а також частина внут­рішніх, тазових органів. Тетряплегія: спинний мозок пошкоджений на рівні шийного відділу, внаслідок цього руки й ноги в людини повні­стю або частково позбавлені чутливості та рух­ливості.

Дитячий церебральний параліч (ДЦП)

ДЦП виникає внаслідок порушення в тій ча­стині мозку, яка відповідає за контроль і коорди­націю роботи м'язів. Часто це трапляється під час пологів через кисневу недостатність або в перші місяці життя дитини. Це не прогресуючий стан, який не може передаватися іншим людям.

ДЦП характеризується неспроможністю пов­ною мірою контролювати координацію рухів і м'язову силу. Залежно від того, який відділ моз­ку уражено, можуть виникати різкі м'язові на­пруження (спазми), мимовільні рухи, характерна «танцююча» хода. Крім того, можуть виникати аномальні відчуття й сприйняття, порушення зо­ру, слуху та мовлення, напади, затримка в розу­мовому розвитку.

Діти з ДЦП можуть відвідувати звичайну школу й вчитися разом з усіма. Залежно від ступеня та характеру порушення дітям із ДЦП потрібно створювати для навчання різні умови: безбар'єрне середовище для тих, хто пересуваєть­ся на візку; пристосування для письма або малю­вання, якщо в дитини спостерігають розлади мо­торики тощо. З учнями школи обов'язково потріб­но провести бесіду (і не одну) на цю тему, запро­сити до класу експертів -— молодих інвалідів, які зможуть переконливо розповісти про своє життя, проблеми, відповісти на запитання й показати на­очні матеріали.

Загальні рекомендації:

Необхідність користуватися інвалідним віз­ком — це, як не дивно, спосіб більш вільного пере­сування (якщо немає технічних перешкод/бар'єрів). Водночас у наших умовах, коли практично всі будівлі, у тому числі й школи, не облаштовані пан­дусами й ліфтами, людині на візку потрібна допо­мога, щоб подолати численні бар'єри.

Якщо ви хочете допомогти дитині на візку, за­питайте в батьків або фахівців, що потрібно роби­ти, і дійте чітко за інструкціями, особливо якщо ви допомагаєте їй подолати сходи. Деякі інвалі­ди, котрі пройшли спеціальні тренінги, можуть самостійно або за мінімальної допомоги долати сходи. Але це подібно до екстремального спорту й завжди небезпечно. Коли йдеться про дітей, допомога необхідна практично завжди, а поміч­никам потрібен інструктаж.

Візок слід котити повільно, оскільки він легко набирає швидкість і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги.

Завжди переконуйтесь у доступності місць, де заплановані заходи: наприклад, екскурсія. Зазда­легідь поцікавтесь, які можуть виникнути про­блеми і як їх можна подолати. Розкажіть про них, щоб батьки (чи сама дитина) могли прийняти рі­шення. Пам'ятайте: допоміжні засоби мають бу­ти справними й під рукою. Подбайте аби там, де є бар'єри (сходи, двері, пороги тощо) були люди, готові прийти на допомогу. Потурбуйтесь і про те, щоб особа на візку могла дотягнутися до речей, які їй потрібні (наприклад, до книг чи наочних посіб­ників).

Діти з порушенням зору

Порушення зору може мати різний ступінь — від тотальної сліпоти, що зустрічається рідко (10 %), часткової сліпоти, коли людина не може розрізняти колір і форму, але може бачити світ­ло, до незначного зниження зору. За певної під­готовки, яку діти з порушенням зору починають отримувати ще в дошкільному закладі, вони до­сить вільно й самостійно орієнтуються, пересу­ваються. Існує безліч засобів і технологій, що до­помагають людям із порушенням зору бути само­стійними: від простого диктофону й годинника, «що розмовляє», до міні-комп'ютера, що дає змо­гу орієнтуватися на місцевості.

Загальні рекомендації:

Намагайтеся надати інформацію в тому ви­гляді, в якому її хотіла б отримати дитина, яка не бачить або бачить погано. Якщо у вас немає змоги перевести інформацію в потрібний фор­мат (шрифт Брайля — рельєфно-крапкова си­стема для письма й читання, крупний шрифт — 16—18 та більших кеглів, дискета, щоб прочита­ти її за допомогою комп'ютера зі звуковою про­грамою, аудіокасета), віддайте її в тому вигляді, в якому вона є: це однаково краще, зніж нічого.

Якщо ви збираєтеся читати вголос дитині, яка не бачить, спочатку попередьте про це. Говоріть нормальним голосом. Не пропускайте інформа­цію, якщо вас про це не попросять, і не замінюй­те читання переказом.

Якщо ви перебуваєте з дитиною, яка не ба­чить, у новому приміщенні, опишіть коротко це місце. Наприклад: «У центрі класу (аудиторії), приблизно за шість кроків від тебе, праворуч і ліворуч - ряди парт, дошка - попереду». Або: «Ліворуч від дверей, при вході - шафа». Зверніть  увагу на наявність «небезпечних» предметів. Уни­кайте розмитих визначень та описів, які, зазвичай, супроводжуються жестами, виразами на кшталт: «Склянка стоїть десь там на столі, це біля те­бе...». Намагайтеся бути точними: «Склянка посередині столу», «Стілець праворуч від тебе».

Завжди називайте себе та інших співрозмов­ників, з також усіх присутніх, і тих, хто вийшов чи повернувся до приміщення. Не забувайте оз­вучувати свої  жести та написи. Намагайтеся пере­дати словами те, що часто висловлюється мімі­кою й жестами — не забувайте, що звичний жест «там...» людина, яка не бачить, не зрозуміє. Коли ви спілкуєтесь із групою таких дітей, не забувай­те щоразу називати того, до кого ви звертаєтеся. Не змушуйте співрозмовника говорити в порож­нечу: якщо ви пересуваєтеся, попередьте його.

Дізнайтеся, чи потрібно попереджати дити­ну про перешкоди під час руху (сходи, двері то­що). Якщо ви помітили, що вона збилася зі шляху або попереду неї є перешкода, не керуйте ії рухом на відстані, підійдіть і допоможіть повернутися на правильний шлях. Якщо не встигаєте підій­ти, голосно попередьте про небезпеку. Коли спус­каєтесь або підіймаєтеся сходами, ведіть її боком до них. Пересуваючись, не робіть різких рухів.

За столом можна пояснити, що й де міститься на тарілці, використовуючи принцип циферблату. Наприклад: «На 12 — шматок сиру, на 3 — са­лат, на 6— хліб».

Необхідно навчити школярів орієнтуватися в приміщенні школи (до моменту, коли дити­на не запам'ятає всі маршрути; у випадку яких-небудь змін, ії слід супроводжувати); надавати, якщо це можливо, навчальні матеріали в інших форматах (шрифтом Брайля, крупним шрифтом, на аудіокасеті); дати можливість використовувати звукозаписувальні прилади й комп'ютери. Не слід забувати про те, що все написане має бути оз­вучено. Крім того, у приміщенні та на подвір'ї потрібно передбачити, аби всі наявні перешкоди виділялися контрастними кольорами (крайні схо­динки, двері тощо),

Діти з порушеннями слуху

Статистикою встановлено, що приблизно 10 % людей мають різноманітні порушення слу­ху. Серед причин порушення слуху — пологові травми, інфекційні захворювання, наслідки за­стосування деяких медикаментів, запальні про­цеси. Частковою компенсацією порушення слуху може стати слуховий апарат. Існують методики виховання uлухих і дітей зі зниженим слухом у звичайних умовах, які дають змогу їм розви­нути мовленнєве спілкування та мовленнєвий слух, успішно навчатися у звичайних школах, отримувати вищу освіту у ВНЗ. У школі та ВНЗ необхідно враховувати особливості дитини з по­рушенням слуху й стежити за тим, аби вона от­римувала інформацію в повному обсязі: звуко­ву інформацію потрібно обов'язково дублювати зоровою.

Загальні рекомендації:

Деякі діти можуть чути, але сприймають ок­ремі звуки спотворено. У цьому випадку говоріть трохи голосніше й чіткіше, добираючи необхід­ний рівень звучання. Іноді достатньо лише по­низити висоту голосу, оскільки дитина втратила здатність сприймати високі частоти.

Починаючи розмову, приверніть ії увагу. Якщо її слух дозволяє, назвіть на ім'я, якщо ні — злег­ка покладіть руку на плече або поплескайте — але не різко. Під час розмови дивіться на неї. Не затуляйте своє обличчя: дитина мас стежити за його виразом та вашим артикуляційним апара­том. Говоріть чітко й рівно. Не потрібно занадто виділяти щось, надто гучно говорити, кричати, особливо на вухо. Якщо вас просять повторити щось, спробуйте перефразувати своє речення. Ви­користовуйте жести.

Переконайтеся, що вас зрозуміли. Не соромте­ся про це запитати. Якщо ви не зрозуміли, попро­сіть дитину повторити або записати те, що вона хотіла сказати. Але уникайте при цьому навіть натяку на поблажливість.

Якщо ви повідомляєте інформацію, яка мі­стить номер, правило, формулу, технічний або інший складний термін, адресу — запишіть ЇЇ. У деяких випадках потрібно запитати, чи не бу­де простіше листуватися. За такої форми спілку­вання речення мають бути простими.

Не забувайте про середовище, що вас оточує. У великих чи людних приміщеннях складніше спілкуватися з людьми, які погано чують.

Не змінюйте тему розмови без попередження. Використовуйте перехідні фрази на кшталт: «Доб­ре, а тепер нам слід обговорити...».

Дуже часто глухі люди використовують мо­ву жестів. Необхідність запросити перекладача залежить від ситуації та людей, які спілкуються. Участь перекладача дає змогу:

-         підвищити якість спілкування;

-         уникнути непорозумінь під час розмови;

-         економити час;

-         учасники розмови вільніше й повніше ви­словлюють свої думки.

Кілька порад під час роботи з перекладачем.

Завдання перекладача — полегшити спілку­вання. Під час розмови звертайтеся безпосередньо до співрозмовника, який не чує, а не до його перекла­дача. Не кажіть: «Запитай у нього...», «Скажи їй...».

Керуючись своєю професійною етикою, пе­рекладач має перекладати все, у тому числі й те, що не стосується вашої бесіди, наприклад, комен­тарі та сторонні телефонні розмови, і вам не ба­жано просити перекладача не робити цього.

Не всі люди, які погано чують, можуть чита­ти по губах. Вам краще запитати про це під час першої зустрічі. Якщо дитина володіє цією на­вичкою, потрібно знати кілька важливих правил:

-         із десяти слів добре прочитуються лише три;

-         дивитися в обличчя співрозмовникові й го­ворити чітко та повільно,

-         використовувати про­сті фрази та уникати зайвих слів;

-         не намагайтеся надмірно чітко вимовляти слова — це змінює ар­тикуляцію й створює додаткові труднощі;

-         використовувати вираз обличчя, жести, ру­хи тіла, якщо хочете

підкреслити чи прояснити зміст сказаного.

Діти з порушеннями мовлення

Порушення мовлення можуть бути різноманіт­ними: слабкий голос, афазія (втрата спроможності користуватися словами й фразами як засобом вис­ловлювання думки внаслідок різних уражень моз­ку), алалія (відсутність або обмеження мовлен­ня в дітей внаслідок недорозвитку або ураження мовних зон великих півкуль кори головного моз­ку), заїкання, нечітке мовлення та ін. Головне — будьте терплячими, розмовляючи з дитиною, яка має такі проблеми.

Загальні рекомендації:

Не ігноруйте дитину, якій складно говорити. Не намагайтеся прискорити розмову. Будьте го­тові до того, що розмова з нею потребуватиме більше часу. Не перебивайте, не квапте й не ви­правляйте її.

Дивіться в обличчя, підтримуйте візуальний контакт. Не думайте, що ускладнення мовлен­ня — показник низького рівня інтелекту, і що ди­тина, яка має мовленнєві порушення, не може зро­зуміти вас.

Спочатку намагайтеся ставити такі запитання, які передбачають короткі відповіді або відповідні рухи голови («так», «ні»).

Не вдавайте, що зрозуміли, якщо це не так. Повторіть те, що ви зрозуміли, й не соромтеся пе­репитати те, чого не зрозуміли. Якщо вам знову не вдалося зрозуміти, попросіть вимовити слово повільніше, можливо, по буквах.

Якщо у вас виникають проблеми в спілкуванні, запитайте, чи не хоче ваш співрозмовник викорис­товувати інший спосіб — надрукувати, написати.

Діти із затримкою в розвитку

Діти із затримкою в розвитку навчають­ся нових навичок і сприймають нову інформа­цію повільніше, ніж інші. Однак усе це досить умовно й залежить від багатьох факторів, зок­рема, виховання, місцевих традицій тощо. Ду­же часто «розумово відсталими» помилково на­зивають дітей, які мають порушення мовлення, слуху, а також педагогічно занедбаних дітей (які вчасно не отримали знань і навичок, притаман­них певному віку).

Синдром Дауна. Синдром Дауна — це порушення хромосом­ного коду, пов'язане з розладами в розвитку, коли в клітині з'являється 47 хромосома.

Дитина, яка народилася із синдромом Дауна, має характерну зовнішність: обличчя монголоїд­ного типу, дещо менший череп, інколи — непро­порційно короткі кінцівки. Синдром Дауна озна­чає, що малюк розвиватиметься повільніше, ніж його однолітки, і пізніше проходитиме загальні етапи розвитку. Йому буде важко вчитися, але він зможе робити більшу частину того, що роблять усі інші діти: ходити, говорити, читати й писати. У різних людей із синдромом Дауна різні розумові здібності, різні поведінка й фізичний розвиток. Кожен — унікальна особистість, як і будь-яка ін­ша людина. Вони можуть набагато краще розви­нути свої здібності, якщо живуть вдома, в атмос­фері любові, якщо в дитинстві вони навчаються за програмою ранньої допомоги, якщо отриму­ють спеціальну освіту, медичне обслуговуван­ня й відчувають позитивне ставлення оточення. За дотримання цих умов особи з синдромом Да­уна порушують один із основних стереотипів — що всі вони неспроможні зрозуміти іншу людину й не можуть навчатися.

Зараз в Україні існують організації, які допомагають батькам виховувати дітей із синдромом Дауна.

Через відмінності в можливостях дітей із син­дромом Дауна для батьків і вчителів важко вста­новити правила навчання таких дітей. Необхід­но висловлювати конкретні, а не абстрактні кон­цепції, навчати поступово, постійно повторюючи пройдений матеріал.

Аутизм.  Аутизм виявляється приблизно в 10—15 ви­падках на 10 000

новонароджених. Причи­ни аутизму невідомі. Нині вчені досліджують імовірні причини — неврологічні порушення й біохімічний дисбаланс. Психологічні фактори не впливають на виникнення аутизму. Хлопчики страждають від цього захворювання частіше, ніж дівчатка. При аутизмі порушення розвитку сут­тєво впливає на вербальне й невербальне спілку­вання та соціальну взаємодію. Зазвичай, він чітко проявляється в дітей до трьох років. Часто спо­стерігається здатність дитини спілкуватися, ро­зуміти мовлення, гратися й взаємодіяти з інши­ми людьми.

Аутичні діти дуже різняться за інтелектом, мож­ливостями й поведінкою. Деякі з них не говорять, мовлення інших обмежене й часто містить фрази та монологи, які повторюються. При аутизмі легшої форми діти можуть говорити на деякі теми, але в них спостерігаються труднощі абстрактного мислення. В аутичних дітей може виникнути нестандартна ре­акція на сенсорну інформацію, наприклад, голосний шум, світло, певні продукти, тканини, речі.

Існують програми, спрямовані на покращання поведінкових, соціальних, комунікативних, освіт­ніх здібностей дітей з аутизмом, розвиток побуто­вих навичок. Поведінкові та комунікативні про­блеми, які ускладнюються послабленим інтелек­том, потребують допомоги з боку професіоналів, які отримали спеціальну підготовку з навчання аутичних дітей. Програма освіти має бути послі­довною й передбачуваною. Діти з аутизмом кра­ще засвоюють матеріал і менше ніяковіють, ко­ли інформація подається як на вербальному, так і на зоровому рівнях.

Спілкування з іншими дітьми також важли­ве, оскільки вони навчаються в оточуючих зраз­ків мовлення, спілкування та моделей поведінки. Щоб вирішити проблеми, пов'язані із засвоєнням шкільних дисциплін, необхідно створювати про­грами для батьків, які допомогли б продовжити навчання дитини й вдома.

Загальні рекомендації

Використовуйте доступне мовлення, висловлюй­тесь точно та лаконічно. Якщо вам потрібно поясни­ти щось складне, розподіліть інформацію на частини. Уникайте словесних штампів й образних ви­словів, якщо ви не впевнені в тому, що дитина їх знає. Не використовуйте сарказму й натяків.

Викладаючи новий матеріал, розповідайте покроково. Надайте дитині можливість усвідо­мити кожен етап після пояснення. Якщо необхід­но, використовуйте ілюстрації. Будьте готовими повторити кілька разів. Не зневірюйтесь, якщо вас із першого разу не зрозуміли.

Ставтеся до дітей із затримкою в розвитку так само, як і до їхніх однолітків, обговорюйте з ни­ми ті ж самі теми.

Деякі діти із затримкою в розвитку прагнуть догодити співрозмовнику й кажуть те, що, як їм здається, хочуть від них почути. Тому, щоб до­сягти достовірної інформації, ставте запитання на тему, яка вас цікавить, кілька разів, перефра­зовуючи їх.

Діти з труднощами в навчанні.

Така форма порушення певною мірою при­хована. У дітей спостерігаються труднощі кон­центрації уваги, запам'ятовування, пригадування та відтворення інформації, але не із самим проце­сом мислення. Досить часто такі люди мають ду­же високий рівень інтелекту. Порушення пам'яті трапляються досить часто і є дуже різноманітни­ми. З ними пов'язані функціональні обмеження слуху, мовлення, академічних здібностей, уваги, організованості, координації, сприйняття та ін­теграції інформації, гнучкості мислення тощо.

Відповідно можна спостерігати різні ознаки:

-         проблеми зі сприйняттям тексту (дислексія: дитина не сприймає

друкований текст і не здат­на трансформувати його в слова; на дислексію страждають 5—10 % населення);

-         порушення в опануванні письма (дисграфія);

-         труднощі опанування правил орфографії (дисорфографія);

неспроможність сприймати інформацію на слух (або зорово);

-         прямолінійне, негнучке сприйняття.

Коли ви розумієте, що дитина не сприймає інформацію в певній формі, запропонуйте ін­шу (не може читати — поясніть словами; якщо не сприймає на слух — запишіть тощо). Якщо вам складно виявити це — запитайте. Будьте відвер­тими зі своїм співрозмовником.

Порушення уваги з гіперактивністю.

Порушення уваги з гіперактивністю пов'язують із мозковою дисфункцією, яка спо­стерігається досить часто (5—10 % усього насе­лення).

Основні рекомендації щодо навчання дітей з порушенням уваги:

Розпорядок життя класу має бути з чіткими правилами, розкладом та добре сформульовани­ми письмовими завданнями, написаними чітки­ми літерами.

Краще, коли робоче місце для дитини з пору­шенням уваги відведено за першою партою (по­руч зі столом вчителя, але подалі від відволікаю­чих факторів).

Вказівки мають бути короткими й чіткими, повторюйте їх кілька разів.

Розклад має складатися з урахуванням обме­ження здатності дитини концентруватися та сприймати матеріал.

Усі завдання слід перевіряти.

Керування поведінкою — основа навчання. Обговорення поведінки з дитиною в поєднанні з іншими педагогічними методами дає позитив­ні результати.

Заохочуйте дітей з порушенням уваги, оскіль­ки самооцінка має для них величезне значення. Відзначайте успішні приклади доречних дій та виконання навчальних завдань. Попросіть ді­тей вести щоденник, в якому вони записуватимуть події, що допомогли їм відчути себе впевненіше.

Діти з порушенням психічної діяльності

Часто такі розлади пов'язані з психічними за­хворювання та розладами центральної нервової системи. Людський мозок контролює сприйняття (зір, слух), пам'ять, мислення, мовлення, рівно­вагу, виникнення й прояв почуттів, дихання то­що. Будь-яка з цих функцій та їх синхронна ро­бота можуть бути порушені внаслідок психічного захворювання. На сьогодні головна причина ви­никнення таких розладів ще недостатньо вивче­на, але відомо багато обставин, що провокують початок хвороби, покращують або погіршують перебіг психічного захворювання.

Ознаками психічних захворювань є:

-         виникнення різко виражених змін у повсяк­денній поведінці

(надмірність або відсутність сну, апетиту, неуважність, загальмованість або над­мірна збудженість, що не була притаманна лю­дині раніше);

-         ускладнення мислення та спілкування;

-         манія, нав'язливий стан (настирливі й нічим не виправдані спроби

розпочати якусь діяльність, що не відповідає місцю та часу, домінування пев­ної ідеї тощо);

-         негативізм, у тому числі відмова від допо­моги;

-         зловживання алкоголем і наркотиками;

-         тривала депресія;

-         ілюзії та галюцинації;

-         неспроможність впоратися зі щоденними справами;

-         раптові зміни настрою тощо.

Найбільш поширеними психічними захво­рюваннями є маніакально-депресивний психоз та шизофренія.

Маніакально-депресивний психоз — періо­дичні зміни настрою (від сильного збудження й ейфорії до пасивності та пригніченості).

Шизофренія — це загальна назва групи пси­хозів, за яких став характеризується аномальним мисленням, поведінкою та емоціями.

Поведінка, ступінь розладу психіки таких лю­дей може сильно варіюватися, залежно від фор­ми, характеру перебігу та індивідуальних особ­ливостей особистості. Тому неможливо описа­ти «типову поведінку шизофреника», окреслити остаточний перелік симптомів.

Важливо знати, що хронічне психічне захворювання завжди ви­являється хвилями: загострення — це наростан­ня, або «атака» хвороби, та ремісія — сприятли­вий період, коли лише незначні коливання стану й певні дивні вчинки відрізняють хвору людину від здорової.

Психічні порушення — не те ж саме, що за­тримка в розвитку. Люди з психічними розладами можуть відчувати емоційні розлади або збен­теження, які ускладнюють їм життя. У них мо­же бути свій особливий, мінливий погляд на світ.

Не слід думати, що люди з психічними пору­шеннями обов'язково потребують додаткової до­помоги й специфічного ставлення до них.

Ставтеся до осіб із психічними порушеннями як до особистостей. Не варто робити передчасні висновки на основі досвіду спілкування з інши­ми людьми з такою самою формою інвалідності. Не варто думати, що люди з психічними порушен­нями більше за інших схильні до насильства. Це міф. Як і те, що люди з психічними порушення­ми мають проблеми в розумінні, або вони нижчі за рівнем інтелекту, ніж більшість людей.

Побутує помилкова думка й про те, що лю­ди з психічними порушеннями не здатні працю­вати й вчитися. Вони можуть виконувати багато обов'язків, які потребують певних навичок і здіб­ностей.

Не думайте, що люди з психічними порушен­нями не знають, що для них добре, а що — по­гано.

Якщо людина з психічними порушеннями за­смучена або відчуває стрес, запитайте її спокійно, що ви можете зробити, аби допомогти їй. Можли­во, потрібно буде зв'язатися з кимсь із її близьких (батьками, якщо йдеться про дитину).

Епілепсія

Епілепсія — це наслідок порушення централь­ної нервової системи, причини якого остаточно не з'ясовані. Інколи епілепсія передається спад­ково. Практично в кожній школі можуть бути ді­ти, в яких стаються епілептичні напади. Це трап­ляється в однієї дитини із сотні. Вони виникають спричинені травмою го­лови, унаслідок порушення мозкової діяльності. Тіло дитини починає зводити судомами, у цей час вона не контролює себе. Напади можуть статися в будь-який час доби. Під час нападу епілепсії — рап­тового й відносно короткочасного — може спос­терігатися втрата свідомості, падіння та судоми, які проявляються в напруженні всієї мускулату­ри, часто із закиданням голови й прикусом язи­ка, потім, протягом 1—2 хвилин, спостерігається здригання мускулатури. Дитину необхідно пок­ласти на горизонтальну поверхню, розстібнути комір сорочки, розстібнути поясок і стежити, щоб вона не прикусила язика. Для цього необхідно між верхніми й нижніми зубами помістити щось тверде, наприклад, ложку, ручку тощо.

Іноді діти не можуть пригадати, що з ними ста­лося, не розуміють, де вони, що відбувається. Ро­дичі або лікар зобов'язані проінформувати шкіль­ний медперсонал і вчителів про наявність нападів у дитини та пов'язані з цим обмеження. Якщо не­має особливих вказівок, дитині з епілепсією має бути дозволено браги участь у всіх, спортивних  і масових заходах, що проводяться в школі.

Напади необов'язково є наслідком епілепсії, але якщо час від часу вони стаються, можна го­ворити про епілепсію.

Більшість дітей з епілепсією мають приймати лі­ки. Вчителі можуть їм допомогти, нагадуючи про те, що час випити пігулки. Важливо також пояснити школярам, що таке епілепсія, що вона не заразна і як поводитися, коли в людини трапляється напад.

Діти з гіперкінезами (спастикою).

Гіперкінези — мимовільні рухи тіла або кінці­вок, які властиві людям із дитячим церебральним паралічем (ДЦП) і можуть виникати також у лю­дей з пошкодженням спинного мозку.

Якщо ви бачите людину з гіперкінезами, не слід відверто звертати увагу на її рухи. Під час розмови не відволікайтеся на мимовільні рухи, оскільки можете пропустити щось важливе.

Пропонуйте допомогу, не привертаючи загаль­ної уваги.

Не бійтеся суперечити людині з гіперкінеза­ми, побоюючись змусити її хвилюватися. Пози­ція «тільки не хвилюйся» призведе до втрати ча­су. Спокійно висловлюйте свої аргументи, навіть коли бачите, що ваш співрозмовник нервує.

Люди маленького зросту.

Існує близько 200 причин, які призводять до порушення росту людини. Дуже часто людей маленького зросту недооцінюють, сприймаючи їх як дітей. Переконайтеся, що людина може дістати необхідні предмети й використати обладнання, на­приклад, телефон тощо.

Розмовляючи з людиною маленького зросту, намагайтеся розташуватися так, щоб ваші облич­чя були на одному рівні - можна сісти на стілець, нахилитися тощо.

Захворювання внутрішніх органів. Хвороби серця.

Більшість хвороб серця в дітей проявляються вже при народженні.

У таких дітей можуть спостерігатися усклад­нене дихання, блакитний відтінок шкіри, вони мо­жуть повільно рости, набирати зайву вагу. Вони часто відчувають втому чи слабкість.

Діти із захворюванням серця менш витривалі, ніж їхні однолітки, і це варто враховувати вчите­лям під час планування навчального навантажен­ня. Однокласникам потрібно пояснити проблеми, з якими стикаються такі діти.

ВІЛ-інфіковані люди.

У людей, які інфіковані вірусом імунодефі­циту, уражена імунна система, тому їхньому ор­ганізму важче долати інфекції. Із приводу СШДу й осіб, які інфіковані вірусом, у суспільстві побу­тує чимало упереджень і побоювань, які усклад­нюють життя цим людям. Не бійтеся заразитися вірусом від доторку. Якщо ви ставитесь до ВІЛ-інфікованої людини без упереджень, дайте їй зро­зуміти, що ви приймаєте й цінуєте її.

У спілкуванні з людиною, інфікованою ВІЛ, намагайтеся уникати висловів «ВІЛ-інфікова­ний», «хворий на СНІД», які акцентують ува­гу на Інфекції або захворюванні. У світі вжива­ють терміни «ВІЛ-позитивні» (тобто люди, які отримали позитивний результат аналізу на ВІЛ-інфекцію), «люди, які живуть із ВІЛ/СНІД» або «люди з ВІЛ/СНІД». Фраза «люди, ура­жені епідемією СНІД» використовується сто­совно як до ВІЛ-позитивних, так і до близьких людей, незалежно від ВІЛ-статусу.

Не забувайте, що ВІЛ-інфікована людина мо­же дуже легко заразитися будь-якою інфекцією, тому коли ви або хтось із вашої групи захворіли навіть на нежить, то маєте обов'язково попереди­ти про це, не наражаючи її на небезпеку.

Поради для фахівців:

Нехай вас не лякає такий великий пере­лік того, що правильно, а що — ні. Якщо сум­ніваєтеся, розраховуйте на свій здоровий глузд і здатність до співчуття. Будьте спокійними та доброзичливими. Якщо ви прагнете, щоб вас зрозуміли, — вас зрозуміють.

Якщо у вашій групі (класі) з'явилася дитина з однією із зазначених вище особливостей, пого­воріть з її батьками, ознайомтеся з її особовою справою, рекомендаціями фахівців, зверніть­ся за консультацією до організації інвалідів або до центрів соціальної реабілітації.

Формування позитивного ставлення до дітей з особливими потребами.

У своїх класах педагоги мають створювати демократичну атмосферу і всіляко сприяти фор­муванню дружніх дитячих колективів. Усі діти, незалежно від стану їхнього здоров'я, статі, ра­си, походження та інших чинників, повинні ма­ти однакові права й можливості. Зважаючи на це, важливо зосередити увагу на забезпеченні рівних можливостей усім дітям у класі. Також необхід­но, щоб усі учні відчували себе повноправними та цінними членами колективу. Це почуття належ­ності надзвичайно важливе.

Сприяння соціальній взаємодії та дружбі дітей з особливими потребами та їхніх однолітків.

Кожна людина впродовж свого життя нала­годжує найрізноманітніші соціальні стосунки, оскільки вони є невід'ємною складовою нашого буття. Більшість дітей налагоджує дружні сто­сунки з ровесниками природним шляхом. Однак деяким дітям, зокрема, з особливостями психо­фізичного розвитку, доводиться в цьому допо­магати (шляхом створення відповідних можли­востей). Діти легше вступають у нормальні со­ціальні та дружні стосунки в середовищі, де такі взаємини цінуються й заохочуються. Це означає, що педагоги постійно мають створювати ситуа­ції для розвитку позитивних соціальних взаємин учнів. Завдяки контактам із друзями діти розвива­ються емоційно та соціально, вони вчаться жити в злагоді з людьми, у них формується самоповага. Дружба дає дітям відчуття потрібності, а також пробуджує палітру позитивних почуттів.

Що можна зробити?

• Сприяйте налагодженню дружніх стосунків дітей природним шляхом. Не намагайтеся силу­вати дітей до дружби, оскільки такі взаємини ма­ють розвиватися природно. Не приділяйте цьому питанню надмірної уваги й не занадто наполягай­те на необхідності взаємодії дітей з особливими потребами та учнів із типовим розвитком. Такими діями ви можете закріпити у свідомості останніх ідею, що дітям з особливими потребами необхід­но допомагати, а не ідею, що слід налагоджува­ти рівноправні взаємовигідні соціальні стосунки.

•         Вчіть дітей з повагою ставитися до това­ришів і додержуватися норм

поведінки під час взаємодії. Наприклад, комусь можуть бути непри­ємні часті торкання. Інколи діти можуть ставити­ся до товаришів з особливими потребами як до ве­ликих ляльок або домашніх тварин. Слід вчити дітей поважати гідність однокласників з особли­вими потребами.

•         Демонструйте дітям позитивну соціальну поведінку. Якщо вчитель

(вихователь) та інші до­рослі в класі ставитимуться до всіх дітей з пова­гою, учні діятимуть аналогічно. Якщо ж вони ба­читимуть грубе або неуважне ставлення дорослих один до одного та до вихованців, ймовірно, що во­ни наслідуватимуть це під час взаємодії з одноліт­ками- Вчинки говорять більше за слова. Будь-які дії вчителя в класі не лишаються непоміченими й впливають на дітей.

•         Заохочуйте дітей до співробітництва й взаємного обміну послугами. Діти

мають зро­зуміти, що у всіх людей є певні таланти, що всі можуть бути корисні один одному. Вчіть дітей обмінюватися послугами. Це має бути взаємний, а не однобічний процес. Діти з особливими потре­бами мають не лише отримувати допомогу, а й на­давати її іншим.

•         Дайте дітям зрозуміти, що допомога має бу­ти доречною. Вчителі та вихователі

інклюзивних класів часто стикаються з проблемою, коли діти з типовим розвитком намагаються все робити за­мість своїх товаришів з особливими потребами, їхнє бажання зрозуміле, але така надмірна допо­мога може призвести до нездорової залежності та нерівності в партнерських стосунках. Висо­кі очікування щодо дітей з особливими потре­бами сприяють рівним стосункам і взаємній по­вазі дітей. Необхідно уважно стежити за поведін­кою та сигналами дітей з особливими потребами. У багатьох випадках вони не потребують допо­моги своїх товаришів або навіть не бажають її.

•                  Вчіть дітей співчувати й наголошуйте на ідеї соціальної справедливості.

Більшість дітей доб­ре розуміє, що є справедливим, а що ні. Вчителі та вихователі не повинні говорити учням, що ді­тей з особливими потребами необхідно жаліти, оскільки стосунки, побудовані на жалості, не мо­жуть бути рівними. Необхідно зосереджувати ува­гу на тому, що у всіх дітей з особливими потре­бами є власні інтереси, здібності й таланти, яки­ми вони можуть поділитися з іншими. Це сприяє налагодженню рівноправних дружніх стосунків.

•         Педагоги мають заохочувати-соціальні взаємини, побудовані на справедливості, а не на жалості. 

Коректна термінологія.

Діти з особливими потребами, насамперед, є дітьми. Єдині «ярлики», які їм потрібні, — це їх­ні імена. Педагоги не повинні говорити про своїх дітей, використовуючи терміни, якими користу­ються медичні працівники. Ярлик інвалідності — не більше ніж медичний діагноз.

Батьки дітей з особливостями психофізично­го розвитку не кажуть: «Наша дочка —розумо­во відстала».

Коли ми розуміємо значення слів і те, як не­правильно вони використовуються, ми усвідом­люємо, що це лише верхівка айсбергу неприйнят­ної мови. Називаючи людей з особливими потре­бами за їхнім медичним діагнозом, ми знецінює­мо їх як людей. Знецінюючи інших, ми тим самим знецінюємо й себе.

Коли ми починемо називати речі своїми іме­нами, коли визнаємо, що люди з особливими пот­ребами — це, насамперед, люди, то побачимо, що в них набагато більше спільного зі здоровими людьми, ніж відмінностей. Коли ми зрозуміємо, що ярлики інвалідності — це не більш ніж ме­дичний діагноз, ми навчимося їх правильно ви­користовувати.

Рекомендуємо, коли ви говорите про дорос­лих і дітей з особливими потребами:

Використовуйте слова й поняття, якіне створюють стереотипи.

Людина (дитина), яка має ін­валідність.

Людина з інвалідністю.

Людина з обмеженими можли­востями.

Людина з особливими потре­бами.

Людина (дитина), яка використо­вує  інвалідний візок.

Людина (дитина), яка пересу­вається на інвалідному візку.

Людина (дитина) із синдромом Дауна.

Людина з епілепсією. Дитина, яка має епілептичні на­пади.

Душевнохвора людина. Людина з психіатричними про­блемами.

Людина з душевним або емоційним розладом.

Людина, яка має проблеми зору. Людина, яка не бачить. Людина, яка погано бачить.  Людина зі зниженим зором. Людина з порушенням слуху.  Людина зі зниженим слухом.  Людина, яка не чує, яка пога­но чує. Людина із залишками слуху.

Чому не слід так говорити?

 Очевидно, що, назвавши людину «гальмом» або «дефективним», ви обра­зите її.  Чому ми вважаємо, що вони образливі й не ре­комендуємо їх використовувати?

Справа в тому, що ці слова та вислови ми­мовільно спричинюють негативні асоціації й зміц­нюють стереотипи, які дискримінують та ізолю­ють людей з особливими потребами від суспіль­ства. «Жертва...», «прикутий...» —ці слова асо­ціюються з образом нещасливої та безпорадної людини.

Дитину це може травмувати, позбавити мож­ливості вірити у власні сили. Однак виділя­ти її з усіх, роблячи акцент на неспроможності («З нього варто брати приклад здоровим!»), теж неприпустимо.

Крім того, пам'ятайте, що прагнучи до корект­ності, краще уникати узагальнень і припущень. Передусім, не соромтеся запитувати в самої лю­дини з особливими потребами та її батьків, як ска­зати правильно.

Слово «інвалід» викликає різноманітні почут­тя, але загалом більшість людей вважає його при­йнятним, оскільки воно офіційне, часто вживаєть­ся, тож, стало абстрактним.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ВЧИТЕЛЯМ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ.

https://drive.google.com/file/d/0B4iL_mdrivUTc0c5LXJoeXNhdDQ/view?usp=sharing

ПОЛОЖЕННЯ ПРО РОБОТУ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА ДЛЯ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Це положення регламентує діяльність соціального педагога пілотної загальноосвітньої школи для навчання дітей з особливими потребами.

1.2. Соціальний педагог пілотної школи — це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з дітьми з особливими потребами.

1.2.  Соціальний педагог у своїй діяльності керується Законом України «Про загальну середню освіту», Конвенцією «Про права дитини», Декларацією прав людини, Концепцією ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схваленою Постановою Кабінету Міністрів України (12 жовтня 2000 року, № 1545), планом розвитку освітньої галузі, а також цим положенням.

1.3. Соціальний педагог здійснює свою діяльність відповідно до основних завдань загальної середньої освіти, спрямованих на:

• виховання громадянина України;

• реалізацію права дитини з особливими потребами на освіту;

• формування особистості учня, його наукового світогляду, розвитку його здібностей і обдарувань;

• виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти щодо підготовки учнів до подальшої освіти та трудової діяльності;

• виховання в учнів поваги до Конституції України, почуття власної гідності, свідомого ставлення до обов’язків, прав і свобод людини і громадянина;

• виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв.

2. ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА

2.1. Обов’язки соціального педагога покладаються на педагогічного працівника загальноосвітнього закладу, який має педагогічну освіту, здійснює педагогічну діяльність, фізичний та психічний стан якого дає можливість виконувати ці обов’язки.

2.2. На соціального педагога покладається робота з двома дітьми, групою дітей (до 8 осіб, залежно від тяжкості фізичного стану). Функціональні обов’язки розробляються відповідно до цього положення і затверджуються директором школи.

2.3. Соціальний педагог повинен:

• сприяти забезпеченню умов для досягнення учнями відповідного рівня освіти;

• сприяти підготовці учнів до самостійного життя;

• створювати умови для організації змістовного дозвілля, сприяти участі дітей у науковій, технічній і художній творчості, у суспільно корисній діяльності;

• координувати роботу інших фахівців;

• дотримуватися педагогічної етики;

• постійно підвищувати свій фаховий рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру;

• вести відповідну документацію;

• звітувати про свою роботу директорові навчального закладу;

• нести персональну відповідальність за безпеку, життя і здоров’я дітей.

2.4. Соціальний педагог має право:

• вносити пропозиції на розгляд адміністрації навчального закладу про покращення організації роботи та умов праці;

• бути ознайомленим з посадовими обов’язками та про умови праці на робочому місці;

• отримувати інформацію, необхідну для виконання своїх обов’язків;

• брати участь в оцінці навчальних чи реабілітаційних програм;

• виявляти соціально-педагогічну ініціативу, обирати форму, методи, засоби роботи з учнями;

• обирати форму підвищення кваліфікації;

• захищати професійну честь, гідність відповідно до чинного законодавства.

  

ПОСАДОВІ ОБОВ’ЯЗКИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ: директору школи, заступнику директора з навчально-виховної роботи.

І. СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ ВИКОНУЄ:

1.1.ЗАГАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ:

• разом із вчителем обстежує дітей, визначає їхні потреби та можливості;

• розробляє індивідуальний навчальний план, проводить заняття згідно з навчальним планом та розкладом;

• разом із вчителем ухвалює рішення щодо вирішення усіх поточних проблем, що стосуються дітей з особливими потребами (їхнього навчання, перебування в колективі однокласників, спілкування з їхніми батьками та батьками однокласників тощо);

• разом із вчителем бере участь у роботі педрад, нарад при директорові, у проведенні щорічного аналізу власної діяльності;

• веде відповідні записи та документацію (журнал, карта обстеження, зошит інформації батьків тощо);

• спілкується зі спеціалістами (методистом, реабілітологом, психологом, логопедом) з метою координації навчальної та реабілітаційної програм;

• працює над підвищенням фахового рівня та компетентності, бере участь у курсах, семінарах, конференціях тощо;

• дотримується професійноетичного кодексу вчителя.

ЧАСТИНА І.

1.2.АСИСТУВАННЯ НА УРОКАХ, ПІД ЧАС ЗАНЯТЬ:

• допомога дітям під час уроків з урахуванням індивідуальних потреб учнів (уроки з письма, математики, іноземної мови, художньої праці);

• асистування під час занять з реабілітологом.

1.3.ЗАНЯТТЯ З ДІТЬМИ В ПОЗАУРОЧНИЙ ЧАС:

• заняття з письма (в міру індивідуальних можливостей дитини);

• читання з дитиною казки, вивчення вірша, складання та відгадування загадок, розучування скоромовок тощо;

• заняття на комп’ютері, друкарській машинці;

• музичні заняття, розучування пісень;

• години самопідготовки.

1.4.РЕАБІЛІТАЦІЙНА ПРОГРАМА:

• консультується з реабілітологом або виконує його вказівки, консультується з психологом, консультується з батьками, дає поради батькам;

• вправи на релаксацію (психологічне, фізичне, фізіологічне розвантаження);

• сенсорні заняття з дрібної моторики, відчуття, пізнання свого тіла;

• роздягання, одягання як навички (деталі одягу, шнурування взуття тощо);

• виконання санітарно-гігієнічних процедур (миття рук, користування гребінцем, зубною щіткою тощо);

• навички самостійного прийому їжі;

• навички володіння шкільними предметами (портфель, ручка, олівець, книга тощо);

• різноманітні вправи та рухові ігри, спрямовані на покращення морально-вольових якостей дитини;

• вдосконалення техніки володіння інвалідним візком: пересідання із візка за парту, з неї — на підлогу; їзда візком по прямій, їзда зі зміною напрямку; повороти на місці, в русі; подолання перешкод;

• стеження за безпекою дітей.

1.5.ЩОДЕННЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ:

• прийом дітей зранку, відправлення додому;

• роздягання, одягання дітей або допомога їм у цьому;

• допомога під час переміщення дітей по школі (на заняття, із занять, на перервах, до їдальні, до санвузла, на прийом до лікаря, під час забав з ровесниками, під час виховних заходів тощо);

• годування дітей або допомога їм під час сніданку, обіду;

• стеження за безпекою дітей.

1.6.СУПРОВІД ДИТИНИ:

• супровід дитини на прогулянку;

• супровід під час екскурсій;

• супровід на спортивні змагання, концерти тощо;

• стеження за безпекою дітей.

Корекційно-розвивальне навчання та забезпечення спеціальних потреб в умовах інклюзивної освіти.

ІІ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКА:

• несе персональну відповідальність за безпеку, життя і здоров’я дітей;

• при прийнятті на роботу проходить обов’язковий інструктаж із фахівцем із фізичної реабілітації про елементи техніки безпеки дитини і соціального педагога при переміщеннях дитини на візку і без нього, профілактики травматизму, запобігання нещасним випадкам, дотримання санітарно-гігієнічних правил.

ІІІ. СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ МАЄ ПРАВО:

• вносити пропозиції керівництву про покращення організації роботи й умов праці;

• бути проінформованим про посадові обов’язками, про умови праці на робочому місці;

• вимагати від керівництва створення необхідних умов для повноцінного виконання своїх посадових обов’язків;

• звертатися до керівництва у випадку неможливості вирішення певних питань на місці;

• отримувати інформацію, необхідну для виконання своїх обов’язків;

• брати участь в оцінці навчальних та реабілітаційних програм.

Психологічна культура спілкування.

Діти з особливими потребами, насамперед, є дітьми. Єдині «ярлики», які їм потрібні - це їхні імена. Педагоги не повинні говорити про своїх дітей, використовуючи терміни, якими користуються медичні працівники. Ярлик інвалідності – не більше ніж медичний діагноз.

Батьки дітей з особливостями психофізичного розвитку не кажуть: « Наша дочка - розумово відстала».

Коли ми розуміємо значення слів і те, як неправильно вони використовуються, ми усвідомлюємо, що це лише верхівка айсбергу неприйнятної мови. Називаючи людей з особливими потребами за їхнім медичним діагнозом, ми знецінюємо цих людей. Знецінюючи інших, ми тим самим знецінюємо й себе.

Коли ми почнемо називати речі своїми іменами, коли визнаємо, що люди з особливими потребами – це, насамперед, люди, то побачимо, що в них набагато більше спільного зі здоровими людьми, ніж відмінностей. Коли ми зрозуміємо, що ярлики інвалідності – це не більш ніж медичний діагноз, ми навчимося їх правильно використовувати. Ці слова та вислови мимовільно спричинюють негативні асоціації й зміцнюють стереотипи, які дискримінують та ізолюють  людей з особливими потребами від суспільства. « Жертва…», «прикутий…» - ці слова асоціюються з образом нещасливої та безпорадної людини. Дитину це може травмувати, позбавити можливості вірити у власні сили. Однак виділяти її з усіх, роблячи акцент на неспроможності, теж неприпустимо.   

Крім того пам'ятайте, що прагнучи до коректності, краще уникати узагальнень і припущень. Передусім, не соромтеся запитувати в самої людини з особливими потребами та її батьків, як сказати правильно.      

Слово « інвалід» викликає різноманітні почуття, але загалом більшість людей вважає його прийнятним, оскільки воно офіційне, часто вживається, тож, стало абстрактним.

Однак, навіть використовуючи коректні вирази, можна поставити в незручне становище і себе і співбесідника Коли не знаєш, як правильно, використовуй перефразоване «золоте правило»: Звертайся до людини так, як ти хочеш щоб зверталися до тебе». А найприємнішим на світі для кожної людини є звук власного ім'я.                                                                

Коли ви говорите про дітей з особливими потребами.

Використовуйте слова й поняття, які не створюють стереотипи

Уникайте слів і понять, які створюють стереотипи

Дитина, яка має інвалідність Людина з інвалідністю, людина з обмеженими можливостями Людина з особливими потребами Дитина, яка використовує інвалідний візок Дитина, яка пересувається на інвалідному візку Вроджена з обмеженими можливостями Дитина яка має ДЦП Дитина, яка перенесла поліомієліт Має інвалідність внаслідок поліомієліту Дитина із затримкою розвитку Дитина, яка повільно навчається Дитина із синдромом Дауна Дитина з епілепсією. Дитина, яка має епілептичні напади Душевнохвора дитина. Дитина з психіатричними проблемами. Дитина з душевним або емоційним розладом  Дитина, яка не бачить. Дитина зі зниженим зором Дитина з порушенням слуху. Дитина зі зниженим слухом. Дитина, яка не чує, яка погано чує. Дитина із залишками слуху

Хворий Каліка Неповноцінний Дефективний Дитина, прикута до інвалідного візка Вроджений дефект Страждає на ДЦП Страждає від поліомієліту Страждає від наслідків поліомієліту. Жертва поліомієліту. Гальмо. Відсталий. Розумово неповноцінний Даун. Монголоїд Епілептик Припадочний. Божевільний Псих Сліпий, мов кріт. Зовсім сліпий Глухий, як пень Глухонімий

Сприяння соціальній взаємодії та дружбі дітей з особливими потребами та їхніх однолітків

Кожна людина впродовж свого життя налагоджує найрізноманітніші соціальні стосунки, оскільки вони є невід'ємною складовою нашого буття. Більшість дітей налагоджує дружні стосунки з ровесниками природним шляхом. Однак деяким дітям, зокрема, з особливостями психофізичного розвитку, доводиться в цьому допомагати (шляхом створення відповідних можливостей). Діти легше вступають у нормальні соціальні та дружні стосунки в середовищі, де такі взаємини цінуються й заохочують. Це означає, що педагоги постійно мають створювати ситуації для розвитку позитивних соціальних взаємин учнів. Завдяки контактам із друзями діти розвиваються емоційно та соціально, вони вчаться жити в злагоді з людьми, у них формується самоповага. Дружба дає дітям відчуття потрібності, а також пробуджує палітру позитивних почуттів.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

·        Сприяйте налагодженню дружніх стосунків дітей природним шляхом. Не намагайтеся силувати дітей до дружби, оскільки такі взаємини мають розвиватися природно. Не приділяйте цьому питанню надмірної уваги й не занадто наполягайте на необхідності взаємодії дітей з особливими потребами та учнів із типовим розвитком. Такими діями ви можете закріпити у свідомості останніх ідею, що дітям з особливими потребами необхідно допомагати, не ідею, що слід налагоджувати рівноправні взаємовигідні соціальні стосунки.

·        Учіть дітей з повагою ставитися до товаришів і додержуватися норм поведінки під час взаємодії. Наприклад, комусь можуть бути неприємні часті торкання. Інколи діти можуть ставитися до товаришів з особливими потребами як до великих ляльок або домашніх тварин. Слід вчити дітей поважати гідність однокласників з особливими потребами.

·        Демонструйте дітям позитивну соціальну поведінку. Якщо вчитель та інші дорослі в класі ставитимуться до всіх дітей з повагою, учні діятимуть аналогічно. Якщо ж вони бачитимуть грубе або неуважне ставлення дорослих один до одного та до вихованців, ймовірно, що вони наслідуватимуть це під час взаємодії з однолітками. Вчинки говорять більше за слова. Будь-які дії вчителя в класі не лишаються непоміченими й впливають на дітей.

·        Заохочуйте дітей до співробітництва й взаємного обміну послугами. Діти мають зрозуміти, що у всіх людей є певні таланти, що всі можуть бути корисні один одному. Вчить дітей обмінюватися послугами. Це має бути взаємний, а не однобічний процес. Діти з особливими потребами мають не лише отримувати допомогу, а й надавати її іншим.

·        Дайте дітям зрозуміти що допомога має бути доречною. Вчителі та вихователі інклюзивних класів часто стикаються з проблемою, коли діти з типовим розвитком намагаються все зробити замість своїх товаришів з особливими потребами, їх бажання зрозуміле, але така надмірна допомога може призвести до нездорової залежності та нерівності в партнерських стосунках. Високі очікування щодо дітей з особливими потребами сприяють рівним стосункам і взаємній повазі дітей. Необхідно уважно стежити за поведінкою та сигналами дітей з особливими потребами. У багатьох випадках вони не потребують допомоги своїх товаришів або навіть не бажають її.

·        Вчіть дітей співчувати й наголошуйте на ідеї соціальної справедливості. Більшість дітей добре розуміє, що є справедливим, а що ні. Вчителі та вихователі не повинні говорити учням, що дітей з особливими потребами необхідно жаліти, оскільки стосунки, побудовані на жалості, не можуть бути рівними. Необхідно зосереджувати увагу на тому, що у всіх дітей з особливими потребами є власні інтереси, здібності і таланти, якими вони можуть поділитися з іншими. Це сприяє налагодженню рівноправних дружніх стосунків.

ТРЕБА ЗАОХОЧУВАТИ СОЦІАЛЬНІ ВЗАЄМИНИ, ПОБУДОВАНІ НА СПРАВЕДЛИВОСТІ, А НЕ НА ЖАЛОСТІ.

РЕКОМЕНДАЦІЇ БАТЬКАМ

ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Ø Життя – це можливість. Скористайся нею!

Ø Життя – це краса. Захопися нею!

Ø Життя – це мрія. Здійсни її!

Ø Життя – це виклик. Прийми його!

Ø Життя -  це обов'язок твій насущний. Виконай його!

Ø Життя – це багатство. Не розтринькай його!

Ø Життя – це надбання. Борони його!

Ø Життя -  це любов. Насолодися нею сповна!

Ø Життя – це таємниця. Пізнай її!

Ø Життя – це вмістилище лиха. Здолай усе!

Ø Життя – це пісня. Доспівай її до кінця!

Ø Життя – це боротьба. Стань борцем!

Ø Життя – це удача. Шукай цю мить!

Ø Життя таке чудове – не змарнуй його!

ЦЕ ТВОЄ ЖИТТЯ . ВИБОРЮЙ ЙОГО!!!

1.     Адекватно ставтеся до дитини

2.     Не вистроюйте «кордонів» спілкування

3.     Не обмежуйте бажання і спроби дитини через власний страх

4.     Надавайте дитині розумну міру самостійності

5.     Враховуйте їх інтереси і здібності для отримання додаткової освіти

6.     Дозволяйте їм допомагати вам, демонструйте свою потребу у їх допомозі

7.     Прагніть встановити максимально довірливі стосунки між вами

8.     Навчить дитину навичкам самозахисту ( або надайте спеціальний прилад)

9.     Виключіть відчуття провини та обвинувачень у спілкуванні.

10.           Демонструйте позитивний настрій і відчувайте його

11.           Не відмовляйтеся від планів на майбутнє

12.           Розширюйте власне коло спілкування

13.           Долайте фобію хвороби, смерті

14.           Змініть пасивне існування на активне!!!

РЕКОМЕНДАЦІЇ ВЧИТЕЛЯМ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ.

Дитячий офтальмолог А.В. Кулішов.

1.     Для розвитку зорового сприйняття кожній дитині з порушеннями зору підібрати на уроках своє місце.

2.     З низкою гостротою зору – передні місця.

3.     При сходячій косоокості – місце в центрі.

4.     При різній гостроті зору обох очей –  тим оком, яке бачить краще ближче до центру.

5.     При демонструванні кольорових зображень використовувати яскраві, насичені, контрастні, чисті, натуральні кольори.

6.     При демонструванні дидактичного матеріалу враховувати не тільки розмір та колір, а й контрастність фону, на якому він знаходиться, частіше використовувати контур об’єкту та указку.

7.     Дозувати безперервну зорову роботу співвідносно віку та зоровим можливостям.

8.     У дітей з порушеннями зору темп ведення уроку повинен бути знижений в порівнянні з тим, хто бачить нормально.

9.     Обов’язковою частиною любого заняття з дітьми, у яких наявні порушення зору, є проведення фізкультхвилинок, під час яких проводиться спеціальна гімнастика для очей (наклони вниз, рух очей праворуч, ліворуч, вгору, вниз, мигання очами).

10.                       Використовувати зелений фон круга для відпочинку очей, після тривалого навантаження на уроці.

11.                       На прогулянці дитину з низькою гостротою зору необхідно ставити в парі з тою дитиною, яка бачить краще та яка триматиме дитину з порушенням зору  за руку з боку ока, яке бачить гірше.

НАВЧАННЯ  ДІТЕЙ З РОЗЛАДАМИ ЗОРУ.

1.     Уникати швидких темпів вивчення навчального матеріалу: якщо звичайний учень сприймає і засвоює навчальний матеріал органами зору і слуху, то діти зі слабким зором можуть скористатись лише органами слуху, що часто призводить до неуспішності дитини.

2.     По можливості потрібно заздалегідь підготувати на картці опорні схеми пояснення нової теми й на уроці запропонувати учневі працювати за нею.

3.      Дитина з вадами зору повинна сидіти праворуч від свого сусіда  по парті, якщо вона лівша, так дитині зручніше заглядати в зошит сусіда, щоб побачити те, що вона не бачить на дошці.

4.     Слід пам’ятати, що в таких школярів підвищена стомлюваність, яка призводить до зниження працездатності (ознаки й особливості стомлення запропоновано в таблиці).

5.     Особливу у вагу слід приділити гігієнічним умовам навчання, оскільки відсутність їх посилює недоліки фізичного розвитку дітей з розладами зору: порушення постави, плоскостопість, сколіози,  порушення точності, швидкості, координації рухів, просторової та часової орієнтації, що дуже характерно для дітей з проблемами зору.

6.     Потрібно пам’ятати, що недоліки й труднощі пізнавальної діяльності, зумовлені поганим зором, є вторинними відхиленнями від норми в психічному розвитку (бідність предметних і просторових уявлень, недоліки в розвитку мовлення, труднощі формування образної пам’яті, довільної уваги, образного мислення),

7.     Потрібно знати причину поганого зору (далекозорості або короткозорості) і чітко виконувати призначення й рекомендації лікарів щодо вибору парти. Багато хто з дітей, особливо підлітки, соромляться своєї вади й намагаються не вдягати окулярів.

ОСОБЛИВОСТІ СТОМЛЕННЯ

Ознака стомлення	Її особливості
Поява відчуття слабосилля, занепаду сил	Виникає відчуття важкого напруження, невпевненості в правильності своїх дій, бажання якнайшвидше завершити виконувану роботу.
Прояв розладів уваги	Знижується обсяг уваги, порушуються процеси її переключення і розподілу. З’являється млявість, нерегульоване збудження. Дитина стає малоактивною, легко відволікається від роботи.
Розлад сенсорних процесів	Знижується чутливість аналізаторних систем, зменшуються адаптаційні можливості, збільшується інертність нервових процесів, знижується здатність до свідомого підтримання необхідного рівня активності під час сприйняття подій, що відбуваються.
Розлади пам’яті	Полягає в погіршенні запам’ятовування й утримання нових відомостей, в утрудненнях під час витягу інформації з довгострокової пам’яті.
Зниження рівня продуктивності мислення	Пошук нових рішень замінюється підбором готових розумових стандартів і шаблонів. Іноді проявляється інша форма зміни розумового процесу – інтелектуальні дії втрачають доцільність, мислення стає невпорядкованим.
Зміна мотивації діяльності	Проявляється у відсутності обґрунтованих мотивів дії, починають переважати мотиви її припинення.
Накопичення негативних емоційних реакцій	Нездатність упоратися зі зростанням навантажень може призвести до афективного вибуху.
Ослаблення вольового зусилля	Зниження витримки, самоконтролю, наполегливості, рішучості.
Поява сонливості	Проявляється в тому, що людина засинає «на ходу».

НАВЧАННЯ ДІТЕЙ З РОЗЛАДАМИ МОВЛЕННЯ.

Виокремлено дві головні групи причин неуспішності: об’єктивні (непосильний обсяг знань, недосконалість методів навчання) і суб’єктивні (психологічні особливості учнів).

Діти з затримкою психічного розвитку зазвичай не створюють на уроці проблем, пов’язаних  з дисципліною. Вони із задоволенням виконують посильну роботу: роботу з підручником за певним планом або знаходження відповіді на запитання в параграфі; виконання полегшеного варіанта завдань матеріалу, що вивчається. При цьому вчитель повинен пам’ятати, що таких дітей не можна обмежувати  в часі й підганяти, тому, що це гальмує їх. Крім того, їм необхідні підтримка й заохочення вчителя.

         У дітей з розладами мовлення найчастіше спостерігають інертний або слабкий тип нервової системи.

Рекомендації вчителю в роботі з учнями зі слабкою нервовою системою.

·        Не ставити такого учня в ситуацію несподіваного запитання і швидкої відповіді на нього.

·        Бажано, щоб учень давав відповідь у письмовій формі.

·        Не змушувати таких учнів відповідати на запитання з нового матеріалу на тому ж уроці.

·        Мінімально відволікати учня, намагатися не переключати його увагу.

·        Заохочуваннями підвищувати впевненість у своїх силах.

·        Обережніше оцінювати невдачі учня.

Рекомендації вчителю в роботі з учнями з інертною  нервовою системою.

·        Не вимагати негайного включення в роботу, тому що активність таких дітей у виконанні нового завдання наростає поступово.

·        Не проводити  їх опитування на початку уроку, оскільки їм важко відволіктися від попередньої ситуації.

·        У момент виконання завдань не відволікати їх, переключати увагу на щось інше.

НАВЧАННЯ ДІТЕЙ З РОЗЛАДАМИ СЛУХУ.

1.     В роботі з такими дітьми учитель повинен знати рівні слухової чутливості кожного з вух дитини (для того, щоб знаходитись з боку вуха з меншою втратою слуху).

2.     Взаємне розташування вчителя й дитини має бути таким, щоб учень бачив губи педагога, тому що такі діти добре «зчитують» з губ, що дозволяє їм розв’язати деякі проблеми.

3.     Експериментальні завдання слід подавати у письмовій формі.

З огляду на те, що в дітей зі зниженою слуховою чутливістю спостерігаються проблеми з розумінням значення деяких слів і фраз, є сенс уточнити, чи правильно учень розуміє запропоноване завдання

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ШКОЛЯРІВ З ПОРУШЕННЯМИ ФУНКЦІЙ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ.

·        Діти із церебральними паралічами стійко психічно виснажуються, не здатні до тривалого інтелектуального напруження. Для них характерні розлади емоційно-вольової сфери, які найчастіше проявляються в плаксивості, дратівливості, примхливості. Часто їм властива невпевненість у собі, наївність суджень, сором’язливість, боязкість, які поєднуються з підвищеною чутливістю, уразливістю, замкнутістю.

·        Відставання в розвитку мовлення призводить до обмеження обсягу знань та уявлень про навколишній світ, утруднює спілкування дітей.

·        Найбільш характерною особливістю особистості дитини є риси своєрідного психічного інфантилізму, що проявляється в егоцентризмі, лабільності, підвищеній сугестивності й залежності від оточуючих. У дітей із церебральними паралічами можуть відзначатися патологічні  рис характеру: істероїдні, тривожно-недовірливі, невротичні.

·        Для більшості дітей із церебральними паралічами характерними є пасивність, млявість, нерішучість, швидка зміна настрою. Вони бояться висоти, темряви, самотності.

·        У школі такі діти тривожні, відчувають страх перед усною відповіддю, нерідко в них виникає заїкуватість.

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ЕМОЦІЙНО НЕСТІЙКИХ ШКОЛЯРІВ

(гіперактивних, занадто соромливих, уразливих і запальних).

Організовуючи роботу на уроці в класі, де є гіперактивні  школярі, доцільно :

·        давати гіперактивним дітям лише одне завдання на певний відрізок часу, щоб вони могли завершити його;

·        надавати можливість звертатися по допомогу до вчителя в разі утруднення;

·        пропоновані завдання подавати в письмовій формі;

·        дозувати виконання учнем великого за обсягом завдання, пропонувати його у формі послідовних частин і періодично контролювати перебіг виконання роботи над кожною із частин, вносячи необхідні корективи;

·        оберігати дітей від перевтоми, оскільки вона призводить до зниження самоконтролю;

·        стримано і спокійно аргументувати виставлену оцінку.

Організовуючи роботу на уроці в класі, де є школярі з проявами високої сором’язливості та  уразливості, доцільно:

·        стабілізувати емоційний стан таких дітей перед виконанням навчальної діяльності;

·        пропонувати форму відповіді на вибір: письмово або усно;

·        свою оцінку діяльності школяра підносити м’яко й аргументовано, указуючи на те, що в дитини вийшло, а що ні; висловлювати сподівання, що наступного разу в неї все вийде.

Організовуючи роботу на уроці в класі, де є школярі з проявами високої  запальності, доцільно пам’ятати, що головні причини запальності учнів це:

1.     реакція на деякі події, що відбуваються з дитиною;

2.     реакція на неувагу або негаразди вдома.

Рекомендації вчителю:

·        організовуючи роботу з такими дітьми, педагог має бути спокійним, урівноваженим, стриманим. Коли напад мине, необхідний спокій, особливо, якщо дитина сама налякана силою своїх емоцій.

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ, У ЯКИХ ПРОВІДНОЮ Є ЛІВА РУКА:

·        Початок будь-якого заняття (діяльності) треба побудувати з опорою на  попереднє: згадати, що робили, що запам’ятали, тим самим поновити зв'язок з поточним заняттям, тобто слід урахувати закономірності пам’яті таких дітей – від сьогодення до минулого.

·        Необхідно створювати психологічно комфортну й незвичайну, творчу атмосферу.

·        Важливо давати дитині можливість поринути в атмосферу подій, які відбуваються, і самостійно сформувати певний образ, тобто потрібно враховувати, що лівші вирізняються цілісним сприйняттям і образ у них формується водночас з подією.

·        Пам’ятайте, що малюнок або об’ємна композиція добре створюється через знайомий, раніше побачений образ, тому, преш ніж малювати або будувати, важливо згадати побачене або переглянути наочний матеріал.

·        У процесі взаємодії з дитиною мова дорослих має бути образною, емоційною; бажано підкріплювати слова наочними образами.

·        Щоб заучити будь-який новий термін, його краще проспівати або проговорити як який-небудь образ, а запам’ятають його діти до наступного заняття.

·        Краще займатись різноманітними, але близькими за змістом видами діяльності, які не вимагають постійної зміни місця й положення в просторі, наприклад: лежачи слухаємо музику, плазуємо граючи, лежачи дивимось репродукції, книги тощо. Важливо надавати якнайбільше часу на образотворчу діяльність, адже лівші потрібно «включитися» в образ, увійти в цей стан, тобто «прожити» образ.

·        Лівші спираються на свою суб’єктивну думку, думка оточуючих для них не дуже важлива. Таким дітям зазвичай не потрібна допомога батьків у процесі діяльності.

·        Оскільки лівші швидко втомлюються, важливо знайти способи для їхнього відпочинку: релаксація на килимі, занурення рук у воду, вдихання приємних ароматів.

·        Необхідно застерегти батьків ліворуких дітей і педагогів від бажання перевчити дитину  «на праву руку». Переучування може сприяти появі заїкуватості, нічного нетримання сечі, неспокійного сну та сноходіння, тиків, нав’язливих рухів. У такої дитини може сформуватись комплекс неповноцінності.

·        Для підвищення ефективності навчання дітей-лівш необхідно якнайчастіше звертатись до можливостей правої півкулі. Слід включати в навчальний процес маніпулювання з моделями й макетами. Можна активізувати можливості правої півкулі, використовуючи різноманітні схеми. Під час навчання лівші більше орієнтуються на чуття (зорові, тактильні та ін..), а не на мовлення. Для кращого розуміння матеріалу їм потрібен малюнок, предмет, наочне приладдя. Їм складно працювати у великих групах за жорстко регламентованих умов і чіткій супідрядності. Їм потрібна власна ініціатива та інтуїція, індивідуальна робота.